Наверх

Християнські історії для дітей. "ВЕСЕЛІ КАНІКУЛИ"

3 апреля 2012 - Мария Власюк

«Канікули» — було написано на дошці великими літерами. «Канікули!» — весело вигукували то тут то там у шкільному коридорі. Дівчата і хлопці обговорювали між собою плани на літо:  хто поїде в село до бабусі і буде кожного дня ходити в ліс по ягоди, на рибалку; хто збирається з батьками на море; а ті, що залишалися в місті, мали багато ідей, як разом веселіше провести час, вони розходилися в різні боки від школи веселими компаніями. Всі були в радісному очікуванні веселих пригод в цю дивовижну пору року – канікули. У своєму веселому захопленні ніхто і не помітив, як їхня однокласниця Софійка зітхнувши, одягнула свій ранець на спину і, вийшовши зі спорожнілого класу, пішла одна до автобусної зупинки. Вона жила в іншому районі міста, так званому «приватному секторі», тому їй доводилося щодня їздити додому через усе місто автобусом. Софійка оглянулась на високі багатоповерхівки, де жили її однокласники. «Як їм добре. Вони можуть ходити один до одного в гості, робити уроки разом, гратися разом. Вони всі як одна дружна сімя. А я…» — і дівчинка знову сумно зітхнула.

-         Софійко, ще не було автобуса №7?

Від несподіванки дівчинка аж здригнулася. Це була її класний керівник, Зоя Романівна, вона також жила в іншому районі міста, тому вони часто зустрічалися на зупинці.  

-         Я тільки що прийшла на зупинку, — відповіла Софія.

-         І  чим ти збираєшся займатися на канікулах? — намагалася підтримати розмову вчителька.

Дівчинка намагалася приховати свій сум, але Зоя Романівна торкнулася найболючішої для неї теми.

-         Я не знаю, — голос дівчинки тремтів, — можливо буду дивитися телевізор. В мене немає бабусі в селі, батьки не зможуть повести мене на море…

-         О ні-ні, — зворушено заговорила вчителька, — не можна марнувати літо на те, щоб дивитися телевізор. Поглянь, які сонячні дні розпочалися. Можливо, ти зможеш грати з друзями у веселі ігри на вулиці, чи просто прогулятися в парку, чи кататися на велосипедах…

-         В мене немає друзів, — сумно відповіла Софія. – Вірніше, всі мої друзі – це мої однокласники, але я не зможу їх бачити під час канікул. А серед моїх сусідів зовсім немає дівчаток мого віку.

-         Але ж друзі не обов’язково мають бути твого віку. Можна дружити і з меншими дітками, або зі старшими одинокими людьми, вони також бувають хорошими друзями… А он і твій автобус. Щасливих канікул!

Через вікно автобуса Софія дивилася, як Зоя Романівна доброзичливо посміхається їй і махає на прощання рукою.

Автобус минав квартал за кварталом, а Софійці здавалося, що та щира посмішка її улюбленої вчительки залишилася з нею. Вона роздумувала над тим, що сказала їй на прощання Зоя Романівна. А що, якщо спробувати подружитися з кимось із сусідів, тоді і справді можна було б веселіше провести час.

На кінцевій зупинці автобуса Софія вийшла. А ось і її вулиця, де по обидва боки в свіжій зелені дерев ховалися будинки, в кожному з яких вирувало своє життя. Ще здалеку дівчинка помітила на подвір’ї тітоньку Олю, яка розвішувала випрану білизну. В тітоньки Олі було троє діток: Максимко і Маринка, близнята, їм було по три рочки, і маленька Улянка, яка навіть ще не вміла ходити. Тому в неї було завжди багато клопотів. Ось знову вона залишила недовішану білизну, і побігла колихати маленьку Улянку, яка ніяк не могла заснути у возику.

Підходячи ближче, Софійка запропонувала:

-         Тітонько Олю, може вам чимось допомогти?

-         Дякую, Софійко, якщо не поспішаєш, повози Улянку, щоб вона заснула, а я тим часом довішаю білизну, — було видно, що сусідка щиро зраділа, що так несподівано прийшла їй допомога.

-         Я тепер нікуди не поспішаю, адже в мене – канікули, — відповіла дівчинка, — в мене тепер три місяці вільного часу, які я не знаю де подіти.

-         Ти можеш приходити до нас. Пограєшся з Максимком та Маринкою, все ж веселіше буде.

Софія зраділа: «Ось про що казала Зоя Романівна!»

Через деякий час Улянка вже міцно спала в тіні розлогої груші, а Софія пішла допомогти Максимкові зробити в пісочниці гараж для машинки.

-         Час обідати! – вийшовши на поріг запросила тьотя Оля, — Софійко, іди і ти з нами.

Софія хотіла спочатку відмовитися, але Маринка і Максим, яким так сподобалося з нею гратися, ніяк не хотіли її відпускати. Довелося залишитися.

Після обіду дітки лягли спати, а Софія, підхопивши свій портфель, побігла додому. Тепер вона вже не була така сумна, як вранці, адже вона знала, що зі своїми новими маленькими друзями їй не доведеться сумувати.

-         Доброго дня! – весело привіталася вона з сусідкою бабусею Стефою, яка поливала квіти біля хати.

-         Доброго дня, сонечко, — відірвалася від своєї справи бабуся. – Як добре, що я тебе побачила. Зайди, я дам тобі невеличкий пакуночок, віднесеш мамі.

Софійка, стоячи в дверях бабусиної оселі, оглянула кімнату, в якій жила її сусідка. В ній не було багато меблів, але було чисто якось по-особливому затишно, пахло свіжими пиріжками.

-         Сьогодні я якраз дов’язала кофтинку для твоєї мами, думаю, їй сподобається, — простягаючи Софійці невеличкий пакетик, сказала бабуся.

-         А можна, я подивлюся? – запитала дівчинка.

-         Звичайно!

І Софійка, розгорнувши пакунок, вийняла з нього кофтинку, яка здалася їй справжнім чудом: тоненькі нитки були вив’язані чудернацьким візерунком, схожим на той, що малює взимку мороз на вікні.

— Ви вмієте так в'язати? – здивовано вигукнула Софія. – Я ніколи ще не бачила такої краси.

— Хочеш, я і тебе навчу! – запропонувала бабуся.

— Звичайно, — охоче погодилася дівчинка.

— Ну то заходь, якщо не поспішаєш, знімай свій рюкзак, я тебе ще й чаєм з пиріжками пригощу.

— Звичайно, що не поспішаю, адже в мене тепер канікули, — Софійці ще зовсім не хотілося йти додому, тому вона охоче погодилася на пропозицію бабусі.

Навчившись в'язати простою панчішною в’язкою, Софія весело попрощалась з бабусею, пообіцявши завтра прийти знову.

Лягаючи спати, Софія здивувалася, як весело, швидко і несподівано цікаво пройшов перший день її канікул, і вона з радістю чекала ранку, щоб знову зустрітися зі своїми маленькими друзями.

Так і проходив кожен день Софійчиних канікул: поснідавши,  коли мама з татом йшли на роботу, вона бігла до тьоті Олі, де її вже чекало троє діток. Там вона тримаючи за ручку маленьку Улянку, вчила її ходити, а коли вона втомлювалася, то возила її у возику, аж поки маленька не засинала. А потім був час Максимка і Маринки, разом з ними Софійка ліпила пасочки з піску, шила одяг для ляльок, будувала тунелі для машинок, словом, дуже весело проводила час. А далі був обід в колі її маленьких друзів. Тьотя Оля тепер мала більше часу і тому на обід в неї було завжди щось смачненьке. А одного разу сталося справжнє чудо. Коли Софійка водила за ручку маленьку Улянку, тьотя Оля вийшла на поріг. Улянка помітила її, відпустила Софійчиного пальця і, ще невпевнено, але сама пішла до мами. Це були її перші самостійні кроки. Всі надзвичайно зраділи. Навіть Максимко з Маринкою залишили свої ігри і стали весело кружляти навколо своєї маленької сестрички. І Софійка теж надзвичайно раділа, адже вона стала свідком, як малесенька людина зробила свої перші кроки в житті.

Коли її маленькі друзі після обіду йшли спати, Софійка йшла в інший дім, де її чекали не менше. Одинокій бабусі Стефі дружба із Софійкою приносила велику радість. Та й сама Софійка йшла до своєї сусідки не тільки для того, щоб навчитися в'язати. В домі   бабусі Стефи вона почувала себе якось по-особливому затишно і добре. В її погляді, словах вона відчувала якусь особливу лагідну турботу, якої їй так не вистачало, адже в неї не було своєї бабусі. І ось одного разу, коли вони після уроку в’язання, як звичайно, пили чай з пиріжками, Софійка несподівано запитала:

-         Бабусю, Стефо, я знаю, бувають прийомні діти, прийомні батьки, а чи бувають прийомні бабусі і прийомні внуки?

-         Ну, думаю, що бувають, — посміхнувшись, відповіла бабуся.

-         То давайте ви будете моєю прийомною бабусею.

Бабуся відразу не знала як і відповісти на таку несподівану пропозицію, вона ніжно дивилася на Софійку (дівчинка помітила в її очах сльози), а тоді підійшла до неї і ніжно-ніжно так обняла і стала гладити волосся.

-         Давай, — тихо відповіла старенька.

З того часу бабуся Стефа стала для неї особливою людиною.

Ось і настав останній день літа і канікул. Поснідавши, Софійка склала в кольоровий пакет подарунок для Улянки – рожеву кофтинку, яку вона сама їй вив’язала. На першому дні народження цієї маленької дівчинки вона буде особливим гостем.  А після обіду бабуся Стефа покаже їй, як дов'язати пальчики на рукавичках. А завтра – в школу. Вперше в житті Софійка не раділа тому, що завтра піде до школи. Адже тепер вона не зможе кожного дня спілкуватися зі своїми друзями, які вже стали для неї такими рідними.

«Як швидко і несподівано цікаво пройшло це літо!», — подумала Софійка, піднімаючи з землі перший жовтий березовий листочок, що лежав на її подвір’ї.

Понравилась статья? Поделитесь:

Похожие статьи:

Християнські історії для дітей. "Маленький мурашка працівник"

Християнські історії для дітей. Запаслива мишка

Християнські історії для дітей. "Мрії збуваються"

Християнські історії для дітей. "Cнігова баба"

Християнські історії для дітей

Рейтинг: 0 Голосов: 0 3788 просмотров
Комментарии (1)
Юлія # 13 июля 2018 в 22:25 0
Дуже гарна історія!!)) і дуже повчальна!
© All Rights Reserved. Дети скоро!
При цитировании материалов сайта прямая ссылка обязательна. Полное использование материалов запрещено.
Телеканал Надія Твоя Библия: Библия, ответы на вопросы, христианская библиотека.