Наверх

Історія для дітей: "ЗАПОВІТНА МРІЯ АНДРІЙКА"

22 сентября 2012 - Мария Власюк

  - Смакота! – задоволено протягнула Альбіна, поклавши в рот солодку рожевобоку ягоду з дідусевої черешні.

 - Тепер ти зможеш ласувати ними хоч кожного дня, посміхнувся дідусь, а то ж у вас там, на п’ятому поверсі, не ростуть черешні?

- Дідусю, ну що ви таке говорите, ми що, на балконі будемо дерева садити?
Альбіна ще не звикла до того, що дідусь любить пожартувати. Вона не часто бувала в селі, але тепер зможе провести ціле літо з бабусею і дідусем, адже розпочалися літні канікули.
- А можна я пригощу черешнями Андрійка ? – запитала дівчинка з напханим ротом.
- Якого Андрійка? – не зрозуміла бабуся.
- Він тут по сусідству живе.
- Андрійка!? – бабуся нахмурила брови. – Та, певно, він спробував наших черешень ще раніше від нас! Тільки в кого в селі дозріє яка ягода чи городина, Андрійко вже там, та не тільки обірве, але й ще витопче город. А чому ти вирішила його пригостити?
- Та ми вчора з ним розмовляли, то він казав, що ще цього року не пробував черешень, – просто відповіла дівчинка.
- То ти вже встигла з ним і подружитися? – сердилася бабуся. –Ото знайшла з ким товаришувати! Тобі краще триматися від нього подалі.
- Але чому, бабусю? – Альбіна не могла приховати свого розчарування.
- Ніхто з батьків не дозволяє, щоб їхні діти з ним дружили.
- І в нього зовсім немає друзів?! – стурбовано запитала Альбіна.
- А хто з ним буде дружити? Він б’ється, говорить погані слова…
- Він, напевно, дуже нещасний, зі співчуттям підмітила дівчинка. – А чому мені не можна з ним подружитися?
- Тобі краще дружити з хорошими дітками, а не з поганими, строго відповіла бабуся.
- Але ж Ісус дружив і з поганими, а на суботній школі нам розповідали, що ми повинні чинити так, як Ісус.
Ні бабусі, ні навіть дідусеві уже не було чим заперечити цей вагомий аргумент онуки. Тому, поклавши в торбинку жменю черешень, Альбіна відправилась на пошуки Андрійка.
Хлопчик був дуже здивований, що Альбіна вирішила пригостити його ягодами, адже так привітно до нього ніхто не ставився. З тих черешень і почалася міцна дружба Альбіни і Андрійка, а попереду в них було ціле літо. Їм було цікаво проводити разом час. І, як виявилось, Андрійко не був таким вже й поганим хлопчиком. Просто в своєму житті він дуже мало зустрічав доброти. Всупереч бабусиним опасанням, Андрійко не ображав Альбіну, а навпаки, захищав її. Він вже не ходив по чужим городам, тому що дівчинка завжди могла знайти більш цікаве заняття. Разом вони ділили усі радощі, які дарувало їм літо: бігали запорошеними сільськими дорогами, збирали липовий цвіт, плели вінки з польових квітів, випасали кумедних малих гусенят, купалися в ставку, ласували полуницями і першими яблуками, бігали босоніж по калюжах і щодня вбирали в себе щедру радість сонця.
         Але найбільше подобалося їм, добряче набігавшись, сісти в тіні розлогої липи, де заздалегідь настелили сіна, і там ділитися різними історіями і секретами. Альбіна розповідала про життя в місті: про великі супермаркети, метро і зоопарк. А Андрійко розповідав про коней. Він дуже любив цих тварин і здавалося, все знав про них: їхні породи і що вони їдять; розповідав, як навчився їздити верхи і що в коней, як і в людей, у кожного свій характер. А одного разу хлопчик поділився з Альбіною секретом: він дуже хоче мати свого коня і вже назбирав трохи грошей, щоб його купити.
 - Ось дивися, – Андрійко відкрив скриньку, яку приніс з собою, – тут усі гроші, які подарувала мені бабуся і тітка Люба на день народження, я жодної копійки не потратив. Цього, звичайно, мало, я знаю, скільки коштує хороший кінь, але я буду ще збирати, і якщо не зможу купити дорослого коня, то куплю лоша, так навіть краще, воно змалечку звикне до мене.  
         Одного дня Альбіна принесла у їхню хатинку під липою свою дитячу Біблію. Вона вирішила читати з Андрійком біблійні історії, тому що йому ніхто не розповідав про Ісуса і про Бога. І одного разу, коли у мові хлопчика вилетіло погане слово, то дівчинка сказала, що ми не повинні говорити таких слів, бо Ісусу це не подобається. Тоді Андрійко і сказав, що хотів би більше дізнатися про Ісуса.
         Десь всередині літа вони дійшли до історії про Анну і те, як вона просила в Бога сина, і Він виконав її прохання. Вкінці Альбіна додала, що Бог також чує і наші молитви, коли ми щось просимо в Нього і відповідає нам.
-         А я можу щось попросити в Нього? запитав Андрійко.
-         Ну звичайно, можеш, впевнено завірила Альбіна. – Що б ти хотів попросити?
-         Коня… мрійливо протягнув Андрійко.
        І в той день хлопчик промовив свою першу в житті молитву, довіривши Богу своє щире бажання і свою заповітну мрію мати коня.
        Наступного дня Альбіна зайшла до Андрійка, тримаючи невеликий пакуночок в руках.
 - Дід Михайло захворів, пояснила вона, бабуся наготувала їжі, щоб йому занести, а то він і з ліжка не може встати. Ти підеш зі мною?
        Андрійко вже звик, що його подруга завжди придумає якесь цікаве і корисне заняття для них, тому і цього разу з радістю погодився піти з нею.
        Коли діти зайшли до хати діда Михайла, вони і справді побачили, що він дуже хворий. Але дідусь не так за себе хвилювався, як за свою кобилку, тому що не було кому її нагодувати. Поки Альбіна розмовляла з дідусем, Андрійко тихенько вийшов з хати. Деякий час його не було, так що дівчинка хотіла вже йти на пошуки свого друга, вона не могла зрозуміти, чому він втік, нічого не сказавши. Але в ту ж мить в дверях з’явився і сам Андрійко зі щасливою посмішкою на обличчі.
-         Все, ваша кобилка вже нагодована, радісно заявив він.
Дід Михайло аж піднявся з ліжка:
-         Це ти її нагодував? А що ж ти їй давав?
-         Свіжу траву, у вас в садку накосив,  просто відповів хлопчик.
-         То ти вмієш косити? – ще більше здивувався дідусь, адже чомусь в селі склалася така думка, що Андрійко вміє тільки шкоду робити.
-         Я вже давно допомагаю татові, вмію косити не гірше за нього.
-         Золота дитина! – розчулено протягнув дідусь.
-         Я до вас кожного дня буду приходити і годувати вашу кобилку, їй треба добре харчуватися, адже у неї скоро народиться лошатко.
-         О, ти це помітив, дідусь не переставав дивуватися.
-         Так, адже я дуже люблю коней.
        Дідусь вгостив дітей яблуками і вони  гарно розпрощалися.
        А Андрійко стримав свою обіцянку і кожного дня, з самого ранку він був уже в діда Михайла, щоб нагодувати його кобилку, а вже потім йшов гратися з Альбіною.
        Так непомітно і промайнуло літо. Настав останній серпневий день, і цього ранку Андрійко знову поспішив до свого такого вже знайомого дідуся, щоб сказити йому, що завтра він не зможе прийти і нагодувати кобилку, адже йому потрібно буде йти до школи. А дідусь Михайло вже ходив по подвір’ї і мав досить бадьорий настрій.
-         Не хвилюйся, відповів дідусь, коли Андрійко сказав, що завтра не зможе прийти, я вже  достатньо здоровий, щоб сам доглядати за господарством.
-         А тепер йди сюди, дідусь посміхнувся і повів хлопчика у хлів.
        Коли очі Андрійка звикли до півтемряви, він побачив, що біля кобилки лежить лошатко. Хлопчик аж вигукнув від радості. Він обняв лошатко за шию, погладив його по носі, а воно стало смоктати його пальці.
-         Я вирішив подарувати це лошатко тобі, сказав дідусь. – Як ще я можу віддячити тобі за всю твою доброту і турботу? Зараз воно ще мусить побути біля мами, а потім забереш його собі.
Андрійко ще ніколи в житті не був таким щасливим.
 - Дякую, дякую, дякую, – вигукував він, потім підскочив, обняв і поцілував дідуся, а потім поцілував лошатко в лобик.
        Підстрибуючи, Андрійко вибіг з двору і побіг вулицею, щоб поділитися своєю радістю з Альбіною, адже тільки вона могла до кінця зрозуміти, що це означає для нього, адже це була відповідь на його молитву.
        Забігши у двір, де жила дівчинка, Андрійко відразу ж посмутнішав, тому що побачив, що дівчинка сидить в машині біля своєї мами. Але, побачивши свого друга, вона швидко вискочила і підбігла до нього.
-         Андрійко, я всюди тебе шукала, щоб попрощатися, адже сьогодні я від’їжджаю додому. Я вирішила тобі подарувати свою дитячу Біблію, адже ми ще її не дочитали.
-         Дякую, ­ тихо сказав Андрійко. З ним ще ніколи такого не траплялося, і радість і смуток водночас наповнювали його, і від цього було важко говорити.
-         Альбіно, так само тихо продовжив хлопчик, дід Михайло подарував мені лошатко.
-          Це правда?!  радісно вигукнула дівчинка. – Бог відповів на твою молитву!
В пориві радості Альбіна підстрибнула і обняла Андрійка. А потім знову сіла в машину, адже тато вже завів мотор.
        Андрійко стояв край дороги, проводжаючи поглядом автомобіль, на якому поїхала додому його найкраща подруга. Він бачив, як Альбіна, махаючи йому на прощання рукою, витирала сльози, що текли з її очей. Андрійкові і самому хотілося плакати, тому він пішов на таке рідне для нього місце під липою, щоб там побути самому і пороздумувати.
Звичайно, йому було сумно, що літо закінчилося, а тепер, коли Альбіна поїхала додому, він ще більше відчув, що воно закінчилося. Але разом з тим, це літо залишило йому багато приємних спогадів. Без сумніву, за ці місяці щось змінилося в його житті, змінилося остаточно, і змінилося в хорошу сторону.
        Андрійко пригорнув до себе таку рідну дитячу Біблію і пішов додому, щоб сказати мамі про лошатко, хоч вона, можливо, і не повірить, але хлопчик все одно хотів їй про це розказати.
Комментарии (1)
Наталя # 7 декабря 2016 в 17:02 0
Дуже гарна і добра історія! Ісус і справді так любить нас, і чудовим чином відповідає на наші молитви
© All Rights Reserved. Дети скоро!
При цитировании материалов сайта прямая ссылка обязательна. Полное использование материалов запрещено.
Телеканал Надія Твоя Библия: Библия, ответы на вопросы, христианская библиотека. Яндекс.Метрика